Памʼяті захисника України
Олександра Іванченка
Молодий, сміливий, відданий війську українець.
Люблячий син, чоловік і батько, турботливий брат та відданий друг.
Він свідомо обрав армійський шлях. Починав навідником-кулеметником, згодом перекваліфікувався у розвідника. Проходив навчання за кордоном і це дозволяло йому бути корисним війську, перебуваючи в тилу, поряд із сімʼєю.
Однак чоловік, який багато разів опинявся у самому пеклі війни, не зміг полишити там побратимів.
Восени 2023-го, не сказавши рідним, Олександр вирушив у свою останню поїздку на Донеччину. Захиснику тепер назавжди 24.
Життєпис
Олександр Іванченко
24 роки
с. Немішаєве на Київщині
Професія:
військовослужбовець
Девіз:
«головне в житті — не хвилюватися»
Де найбільше любив бувати:
вдома, у колі сімʼї та друзів
Улюблена музика:
пісні Кузьми Скрябіна і Тимура Муцураєва
Улюблена страва:
солодощі, любив пекти млинці
Хобі:
читання, відеоігри
Олександр Іванченко народився 21 липня 1999 року у селищі Немішаєве, що на Київщині. Жив у селі Микуличі. Старший з-поміж трьох синів. Навчався у міській школі №1 та ліцеї №2. Проявляв хист до математики – брав участь у міжнародних змаганнях. Вправно грав у шахи, перемагав у конкурсах на віджимання. У 2015 році вступив до Немішаївського агротехнічного коледжу. Вчився на ветеринарного лікаря.
У 2019 році після навчання потрапив на строкову службу. Ще на її початку підписав контракт зі Збройними Силами України. Воював у лавах 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. З 2021 року виконував бойові завдання у зоні АТО й на Миколаївщині і Харківщині – як старший навідник кулеметного відділення. Мав псевдо «Біцепс».
6 жовтня 2022 року Олександр побрався зі своєю дівчиною Анною. 27 квітня 2023 року у подружжя народилася донька. Олександр сам дав їй імʼя – Міра, як символ свого найзаповітнішого бажання.
Повномасштабне вторгнення зустрів на Харківщині. Брав участь у боях за Ізюм, Бахмут, був у Серебрянському лісі й багатьох інших населених пунктах. Долучився до Харківської операції. Був командиром розвідувального відділення. Мав навички з тактичної медицини. У 2023 році пройшов навчання у Німеччині, після чого став бойовим інструктором – тренував новобранців. Йому присвоїли орден «За мужність» ІІІ ступеня та відзнаку Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест».
3 листопада 2023 року біля села Кліщіївка, що на Донеччині, Олександр перебував на бойових позиціях. Під час відходу групи військових засік ворожий дрон, почався обстріл. Олександр отримав поранення, що спричинило смертельну крововтрату. Воїна поховали 10 листопада у селі Микуличі Київської області.
Спогади
Анна Іванченко
дружина
Саша був не лише моїм чоловіком. Це мій найкращий друг, моя опора, підтримка, найкраща людина у моєму житті. Вистачало лиш глянути в його зелені очі й ставало так затишно і спокійно на душі.
У 2017 чи 2018 році ми зустрілися на автобусній зупинці. Я проводжала подругу, а Саша запропонував провести мене. Він такий добрий, такий турботливий. Нестримний романтик: у нас були найромантичніші побачення, він говорив найтепліші слова. Памʼятаю, коли я вперше приїхала до нього на зустріч в Дніпро.
Ми стояли одне навпроти одного, дивилися в очі, поки повз проходили люди. Мені було так ніяково, але у той момент я зрозуміла, що хочу провести з ним усе життя. І в цей день він зробив мені пропозицію.
Саша був таким милим і мужнім водночас. На початку стосунків що місяць-два намагався зі служби вирватися до мене, побачитися. Коли у нас вже народилася донечка, він став інструктором для новобранців і ми кілька місяців жили разом у Житомирі.
Він дуже хороший батько, найкращий. Сам обрав імʼя донечці, хотів, аби вона була Міра, на честь миру, за який він так мужньо і безстрашно боровся. Він до неї одразу – і підгузки міняв, і все, що треба, робив, ні на хвилину не відходив і постійно носив на руках.
Ми багато гуляли Львовом, куди обоє приїздили, аби побути разом. Він добре знав місто і показував його мені. Він взагалі полюбляв багато ходити, а ще – читати книжки і готувати. А як приїздив додому – у нас завжди було купа народу. Всі хотіли зустріти Сашу, а він розповідав нам історії фронту, і це було дуже захоплююче.
Після війни Саша планував повернутися до цивільного життя. Говорив, що буде шукати себе в ньому…
Тетяна Іванченко
мама
Саша – мій всесвіт, моя душа. Ми з ним були як одне ціле, розумілися з пів погляду. Навіть думали однаково.
Він ріс таким позитивним, енергійним. Усе хотів встигнути. Настільки дружелюбний і компанійський, почуття гумору – неймовірне. Він був суцільна радість. Дуркувати разом – це була наша «фішка». Навколо нього весь світ крутився. У нас хата від молоді тріщала, як він вдома був.
Він з дитинства багато читав. У нього на все були відповіді. Але його завжди цікавила війна. У листах Діду Морозу – замовлення на таких солдатиків, на інших. Як старшим став – військову тактику вивчав.
Він дуже покладався на сили стихій, природу. Змалечку носив додому і собак, і котів, і плазунів. Усе живе любив. Після школи ж і пішов вивчати ветеринарну медицину. Колись, ще як Саша був малим, я дуже хотіла собаку, але чоловік був проти. Тоді син розбив свою скарбничку і віддав усі гроші.
Вважав, що його дитячих заощаджень вистачить. Його щедрість була безмежна і він нічого не шкодував для інших. Це розчулило чоловіка, і він таки подарував мені собаку. Так у нашій сімʼї зʼявився пес Оскар.
Коли ми приїхали до Саші на присягу, він сказав, що знайшов в армії себе. І справжніх друзів. Свій 23-й день народження зустрів на позиціях. Потім розповідав, що побратими привітали його чаєм і баночкою дитячого харчування, яку дістали невідомо де, адже їсти було нічого…
Саша не зміг бути осторонь від хлопців, коли сам став інструктором. Говорив: «я ідейний, і мене так совість гризе, що я тут, а пацани всі там». І, вперше в житті нікому не сказавши, вирушив до них на Донеччину.
Наталія Кучеренко
подруга сімʼї
Я Сашу памʼятаю геть маленьким. Коли його не побачиш – завжди радісний, усміхається. Ну сонечко! Мене вражало, як він допомагав мамі піклуватися про одного з молодших братів, який має інвалідність. Сам ще малий, а й годував, і переодягав його. У них з мамою завжди були особливі стосунки, він за нею скрізь слідом ходив, не відпускав. І як виріс, вже під час повномасштабної війни, дуже переживав, щоб мама з братом в оточенні росіян не опинилися. Просив подбати про них. Дуже турботливий.
І як чоловік хороший: «Аня, де моя Аня?» завжди. А за донечкою тремтів. Коли в нього сімʼя зʼявилася, наче крила розправились.
Як із позицій додому приїздив, ми всі спершу плакали, бо його і по вісім місяців могло не бути, а потім починалося свято. Завжди шум, гам, ніякої туги. Як Саша зʼявлявся на горизонті – ледь не все селище збиралося.
Місцеві називали його Сахарок. Дуже любив солодкий чай і смаколики.
Для нас із чоловіком він став наче племінник. Для моєї доньки – як старший брат. Завжди піклувався про неї, захищав, чомусь навіть учив. Вона мені розповіла, що раніше ніколи не боялася селищем ходити, бо знала, що у неї є захист, Саша. Тепер це відчуття зникло.
Я не знаю, як цю втрату пережити. Хочеться, щоб кругом, де тільки можна, про Сашу знали.
Віталій Федоренко
кум
Саша був моїм найліпшим другом, однокласником і однокурсником, кумом. Я вважаю його братом.
Ми познайомились класі у 5-7. Його перевели у мій клас з іншої школи. Щойно побачивши, я поставився до нього недружньо. Як згодом дізнався, він відчував до мене те ж саме. Але Сашко швидко знайшов друзів завдяки своїй комунікабельності. Хоча між нами кілька місяців панувала ворожість. Ми підколювали один одного, псували речі, сварилися. Тільки до бійок не доходило. Та в якийсь момент ця шкільна війна закінчилася. Ні він, ні я не могли пояснити, що поклало їй край. Можливо, ми примирилися тоді, коли нас посадили за одну парту. Після того я вже не сидів ні з ким іншим.
Ми настільки здружилися! Між нами виник справжній звʼязок. Ми розуміли захоплення один одного, розмовляли так довго, як могли. Якщо нас хтось ображав, ми придумували способи помститися – могли насипати каші між сторінок зошита, підкинути живу жабу в портфель або десь його заховати. Так ми створили собі репутацію хлопців, які можуть постояти за себе. Хоча зовні були милими й кумедними.
Роки минали, ми продовжували спілкуватися, зустрічатися, підтримувати один одного. Коли Сашко потрапив до армії, ми говорили здебільшого телефоном. А коли зрідка бачилися, я помічав, як він змінюється – стає мужнім і сильним.
Не передати емоцій, коли я дізнався, що Сашко одружується і планує дитину. Він завжди мріяв про дівчинку.
А тепер – він їхній янгол-охоронець, який поклав душу і тіло за їхню свободу.
Олександр Демидов
друг
Ми познайомились класі у 3-4. Я тоді тільки переїхав, нікого з дітей не знав. А з Сахаром ми зустрілися на вулиці. Він покликав мене додому, показав свій гамак і мурашок у двох банках. Але дружити ми почали років у 18-19. Ввечері побачилися на вулиці. Він пригостив мене чимось. Він завжди був такий добрий і щедрий. Після того вечора ми постійно проводили час разом. А за кілька тижнів він познайомив мене з рідними.
Коли Саша приїздив зі служби, ще до повномасштабки, ми всією компанією зустрічали його на вокзалі і ніч гуляли в Києві.
Памʼятаю, як Сашко женився. Я тоді працював у Києві, мав вихідний і гуляв містом з нашим спільним другом. Саша подзвонив, сказав, що купив нам квитки до Львова, потяг за кілька годин і треба їхати на весілля.
Вже під час повномасштабної війни, як випадала нагода, ми бачилися. Памʼятаю, коли він їхав туди востаннє, дав мені зрозуміти, що може не повернутися. Тоді я обійняв його.
Памʼять
Рідні продовжують зберігати речі Олександра.
Численні сімейні фотографії. Панамка, яку чоловік купив на початку стосунків із коханою, уже стала реліквією. Улюблена з дитинства іграшка, овечка Бу, що багато років слугувала хлопцеві за подушку.
У батьківському домі облаштований куточок із прапорами Олександра, сертифікатами і нагородами. Там же — наручні годинники й компас, з яким ніколи не розлучався. Натільний хрестик, який почав носити вже на війні. Військова форма, яка назавжди належатиме Олександру. Саме у цій кімнаті, поряд з памʼятними речами, збирається родина на сімейних зустрічах і запалює свічку памʼяті.
У ліцеї, де навчався Сашко — меморіальна таблиця. Його імʼя внесено у Бучанський інтерактивний меморіал полеглих воїнів. На алеї памʼяті у місцевій громаді й рідному селі — фото мужнього хлопця.
«Я його люблю і хочу зробити все, щоб про мого коханого мужнього чоловіка знали. Я бережу памʼять для нашої доньки», — Анна Іванченко.
«Я хочу, щоб кожну дитину, кожного батька і сина люди памʼятали. Тих, хто в окопах, на передовій — справжніх героїв. Хочеться, щоб памʼять про Сашу жила вічно. Материнське серце ніколи не прийме, що сина нема», — Тетяна Іванченко.
Відеоспогади
Над спецпроєктом працювали
